10 історій про супергероя, який зламав систему
О. Вода для спеціальних медичних цілей. Василь Стус, напевно, один з найвідоміших українських дисидентів. Він символ боротьби з системою і символ незлавності.
Чесно кажучи, в деякі факти з біографії Василя Стуса складно повірити. Складається враження, що у Стуса повністю був відсутній інстинкт самозбереження. Такий природний для будь-якої людини страх був йому абсолютно невідомий.
Для нас це виняткова сила духу, а от советські психіатри вбачали в ньому психопатичні риси характеру через надмірну прямолінійність і різкість. Ось такий висновок від тих, хто катував людей в закритих психлікарнях.
Ми зібрали 10 історій життя Василя Стуса, які свідчать про його нереальну витримку і фізичну, і моральну, яка дозволила йому зрештою стати символом руху опору. Мене звати Акім Галімов і це реальна історія.
[музика] 1958 рік. Тоді Донецьк ще називався Сталіном. Були такі часи. Василь Стус - хлопець родом із Вінниччини, але з дитинства живе на Донеччині. Його батько не захотів миритися із советською політикою колективізації і розкуркулення на селі.
І щоб уникнути радгоспу, поїхав працювати на Донбас. У 1958 році Стус студент третього курсу Сталінського педагогічного інституту. У Донецькому виші він біла ворона, говорить принципово лише українською.
Як згадує одногрупниця Зенаїда Кононученко, доходило до курйозів. Стус на занятті перекладав українською німецький текст, а російськомовна викладачка, щоб зрозуміти, просила іншу студентку перекласти їй переклад Василя, уже російською. І хоча ми про це вже багато разів розповідали в інших епізодах, думаю, тут треба ще раз пояснити, чому український Донецьк був на той момент показово російськомовним.
Ще у XV столітті більша частина території Донеччини входила до земель Кальміувської паланки, війська запорозького низового. Ці землі належали козакам.
І навіть пізніше, за переписом року, коли тут вже господарювала Російська імперія, майже 69% жителів цих земель розмовляли українською. Ситуація почала змінюватися в кінці X століття.
По-перше, через індустріалізацію Сходу України. Тут почали будувати заводи і фабрики. І хоча найбільші капіталовкладення в розбудову промисловості донецького регіону були іноземними, сюди почали стікатися робочі руки з усієї імперії. І російсько тут звучало все частіше.
Але кардинально ситуація змінилася вже у советські часи. Червоний терор, насильницька колективізація, розкуркулення. Українських селян, в тому числі з Донеччини, депортували в Сибір, потім голодомор.
За різними оцінками істориків, втрати Донеччини і Луганщини від штучного голоду складали від 11 до 27% від усього населення. На місце заморених голодом українців на Донеччину та Луганщину почали завозити колгоспників із Росії.
А після Другої світової війни на донбаські заводи і фабрики почали їхати робітники з усього Союзу. І говорили вони мовою Совтської імперії, російською. Відповідно, українська мова в регіоні через зросіщення і штучну зміну національного складу занепадало все більше.
Якщо на початку 30-х в Донецькій області були приблизно 80% україномовних шкіл, вже за 10 років 66. А наприкінці 50-х вивчення української взагалі стало необов'язковим.
І той стан, в якому опинилася українська мова на Донеччині, дуже непокоїв юного Василя Стуса настільки, що вже під час навчання у виші він почав відкрито про це говорити. Отже, повернімося у 1958.
В інституті, де вчиться Стус, велика подія. На творчу зустріч із студентами приїжджає пролетарський, як тоді казали, письменник Микола Терновський. Із самої Америки, до речі, приїхав.
Восени того року поет, який ще підлітком опинився у США з батьками, приймає советське громадянство і назавжди повертається в Україну. З дружиною вони оселяються в Києві, звідки Терновський із задоволенням їздить по українських містах з творчими зустрічами.
Розповідає про життя прогресивних, ну, тобто про советських українців. Америки розказував, як цитую, цілу вічність чекав на цю мить, щоб доторкнутися устами до грудочки рідної землі, орошеною кров'ю і потом мого великого народу. Кінець цитати.
Ну і, звичайно, він читав свої вірші. І от одного разу, колишній емігрант з Америки почав відповідати на питання із залу, із натовпу приходить записка: "Товаришу Урновський, чи відомо вам, що в місті Сталіно немає жодної української школи?" Студент Василь Стус. Письменник Володимир Міщенко, який тоді теж навчався в інституті, про цей момент згадує так: цитую: "Запала гнітюча тиша.
Ректор сидів блідий, як мрець. Парторк пильно вдивлявся в зал. Комсорг злодійкувато поводив очима. Терновський зробив паузу, потім театрально розвів руками. На жаль, я нічого не можу сказати з цього приводу.
В Донбасі раніше ніколи не був. Це мій перший приїзд сюди. Кінець. Скандал був на весь інститут, а серед студентів Стус моментально став супергероєм. Це ж треба не просто питання поставити, а ще й підписатися власним прізвищам.
Це був час, коли хрущовська відлига вже потихеньку згорталась, але якісь вольності ще дозволялися. Тоді Стуса навіть не відрахували з інституту, але мене кілька років і за відстоювання національних інтересів української нації відправлятимуть в мордовські табори. У 1962 році Стус молодий вчитель української мови та літератури у шахтарському місті Горлівка.
Навчатися на вчителя української мови, а потім працювати ним могла тільки людина, яка абсолютно не думала про кар'єру і заробіток. На початку 60-х у системі академії наук СРСР було створено наукову раду з проблеми закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй.
Судячи з опублікованої програми, всі мови союзу наукова рада поділила на перспективні та неперспективні, тобто ті, які мали розвиватися далі і ті, в яких, на думку советських вчених, майбутнього не було. До перших, звичайно, відносилася російська і мовою тих народів СРСР, які поки піддавалися русифікації: грузинська, латиська, естонська, литовська, Вірменська.
Українська до групи перспективних не відносилася. Згідно з цим документом, українську та білоруську очікувало влиття в російську мову. Викладати мову, яку вчені вже завчасно ховали, було безперспективно.
Вивчення українською в Україні вже було необов'язковим. Як для шахтарського міста, інтелігентний стус виглядав дуже екзотично. Він приходив на уроки у вишиванці, цитував на пам'ять українських поетів.
Інколи читав учням щось своє. На той момент кілька його віршів вже опублікувала літературна газета. І не просто так опублікувала, а з передмовою лауреата сталінської премії поета Андрія Малишка, який поблажливо написав, цитую: "Здається, що творчість 21річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна".
Для юнака слова метра, а ще й вітальна телеграма, яку Малишко надіслав молодому колезі після публікації, значили дуже багато. В один із днів Василь разом із своїм другом, вчителем музики Василем Шиманським, зайшов в робочу ідальню, яка була поруч зі школою.
Молоді вчителі замовили обід. Звісно, говорили вони українською. Про те, що відбувалося далі, згадує сам Шуманський. А ззаду шахтарі стоять в черзі і один з них: "Ты что, падла, по-нашому говорить не умеешь? Ты почему говоришь на перше? Ты что, не можешь по-человечески сказать? Дайте нам на первое".
Та жінка, що за роздачею стояла, каже: "Как вам не стыдно? Это же учителя нашої школи". А він не витримав, той, що заду стояв. Та нам наплевать, что это учителя.
Это бендеровцы. Мы их в сорок пятом году не добили, так сейчас добьём. Стус схопив хамла загрудки, зав'язалася штовханина. Шиманський та інші шахтарі втрутилися і розняли.
Після цього Стус прийшов додому і написав дуже емоційного листа Андрієві Малишку, тому самому, який так високо оцінив його поезію. Ось короткий уривок із цього листа.
Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька дві-три українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається.
Отож, картина дуже сумна. на Донбасі та й чи тільки читати українську мову в російській школі- одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.
Одна усна заява батьків і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Відчуваєш, що це божевілля, що це трагедія. У нас немає майбутнього.
Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати. Тож скажіть, поете, що робити? Кінець цитати.
Було дуже ризиковано писати такого листа і повне безумство його відправляти. Андрій Малишко, звісно, не відповів, хоча його знайомий згадував, що метр носив цей лист із собою і навіть радився, чи не можна було б його опублікувати в газеті. Власне, саме тому, що Малишко зберіг цього листа, він і дійшов до нас.
Але викласти на папері свої думки прямо і чесно. Так міг Стус. А лауреат Сталінської премії не зміг. Справа в тому, що на той час Хрущовська відлига добігала кінця.
Її фінал був гучним і дуже скандальним. 1 грудня того ж 1962 Хрущов відвідав в Москві виставку художників-авангардистів. Критикуючи сучасне мистецтво шістидесятників, керманич країни не обирав слів.
Оригінальна цитата, друзі, огидна. Не хочу навіть повторювати, тож перефразую своїми словами. Що це таке? Ви мужики чи хто? Як ви можете таке писати? Все це не потрібно советському народу. Заборонити все заборонити.
[музика] У 1963 році Стус аспірант інституту літератури імені Шевченка, живе у Києві і тусується із молодим поколінням української національної інтелігенції. У коло митців шістидесятників його ввів науковий співробітник тієї ж наукової установи, поет, літературознавець, критик Іван Світличний.
Світличний мав гігантську бібліотеку. Пізніше його сестра передасть Харківському університету імені Каразіна його спадок 10 000 томів. А ще він був дуже гостинною людиною.
В його однокімнатній квартирі на вулиці Уманській збиралися молоді поети, художники, науковці. Тут їх годували. Тут можна було почитати унікальні, заборонені в советах видання.
Наприклад, кілька номерів журналу Табор, заснованого ще з Симоном Петлюрою в Польщі, і навіть зробити аудіозапис своїх віршів. У Світличного був магнітофон Весна і ціла аудіоколекція голосів знаменитих літераторів.
Якби вся ця молодь просто читала би свої вірші і танцювали би потайки під буржуйські платівки, мабуть влада заплющила б очі на ці зібрання, але вони були силою, в якій советська влада бачила загрозу. За кілька років до появи в цій тусовці Стуса вони заснували клуб творчої молоді Сучасник.
Молоді люди почали організовувати публічні заходи: вечори пам'яті Тараса Шевченка, літературні диспути, театральні постановки і художні виставки. Два заходи клубу творчої молоді, які відбулися в 1962, мали такий резонанс, що про них говорив увесь Київ.
Це були ювілейні вечори пам'яті творців модерного українського театру Леся Курбаса та Миколи Куліша. Тих самих, яких совтиратили в 30-х в урочищі Сандармох у Карелі з іншими представниками розстріляного відродження.
Раніше про них не можна було навіть згадувати, а шістидесятники організовують на їхню честь події, куди приходить увесь творчий Київ. Вечір Леся Курбаса тривав більше сьми годин.
Люди згадували про все, про що так довго боялися говорити. Члени клубу Сучасник домовилися, що свої прийдуть із червоною гвоздикою. Ніби квітка революції, а насправді розпізнавальний знак.
І біля портрета розстріляного режисера в залі жовтневого палацу виросла ціла гора квітів. Поруч того ж вечора влаштували концерт московської зірки, популярної тоді оперної Діви Ірини Архипової. Але хитрість, до якої вдалася влада, щоб переманити глядачів, провалилася.
Концертна зала, де говорили про Курбаса, була повною. Втім, творчі вечори на честь репресованих українців не єдиний злочин національно-культурного осередку в столиці УРСР. Саме вони першими публічно заговорили про Биківню, місце на околиці Києва, де в добу великого терору советські органи державної безпеки масово розстрілювали людей.
Президент клубу творчої молоді, режисер Лесь Танюк, художниця Алла Горська і поет Василь Симоненко особисто туди з'їздили, побачили дітей, які грають в футбол людськими черепами зі слідами куль. Після чого офіційно звернулися до Київської міської ради з вимогою провести розслідування, оприлюднити факти і перепоховати людські рештки.
Советська влада робила вигляд, що в Биківні поховані жертви фашистських окупантів, але клуб творчої молоді, щоб не були такими активними, саме того 1963 року розігнали. Втім, протестний до влади рух творчої молоді вже було не зупинити.
Ось в таку компанію людей, які не боялися говорити, ставити незручні питання і діяти, потрапив молодий Василь Стус. Поет з кількома опублікованими віршами і купою написаних в шухляду стола.
Але він був щасливий, бо нарешті опинився в колі однодумців. Друзі, українці сьогодні продовжують справу, яку почав Василь Стус. ламають імперську систему нашого північного сусіда, який сьогодні веде проти нас війну і намагається зараз, як і тоді, знищити нашу державність і нашу ідентичність.
Цей канал був створений аби протистояти цій системі, протистояти російській історичній пропаганді та створювати такі епізоди, як цей про Василя Стуса і говорити усю правду про так званий руський мир. Я вкотре хочу подякувати людям, без яких цей канал був би неможливим, нашим спонсорам, які не лише підтримують, а й беруть активну участь у створенні реальної історії.
Дякую, що весь цей час вірите в нас та нашу спільну справу. Якщо хочете доєднатися до нашої спільноти, зробити це дуже легко. Варто лише натиснути кнопку спонсорувати і вибрати рівень підтримки, звісно, рівень бонусів, який ви отримуєте натомість.
А це і ранній вихід епізодів, ну, якщо ми встигаємо змонтувати. Можливість переглянути епізод без реклами. Контент доступний лише для спонсорів.
Наприклад, нещодавно вийшов ексклюзивний епізод про секрети шведських архівів, які стосуються нашої історії. І мені було дуже приємно отримати відгуки від вас та обговорити цей епізод в нашому закритому чаті.
Спілкування в закритому чаті, до речі, це ще один із спонсорських бонусів. Якщо є можливість приїхати до Києва, можемо поспілкуватися і особисто. Наприклад, привідкрию завісу спонсорів вищих рівнів запросив на своє вінчання мій добрий друг, нащадок останнього українського гетьмана Кирила Розумовського Грегор Розумовський.
А це ж прекрасний привід обговорити історичні теми у неформальній обстановці. Також на найвищих рівнях ви отримаєте книгу Українські палаци з моїм автографом, а ваше ім'я буде нанесено на спеціальну цеглину, що буде вмонтована в фундамент козацької садиби Покорчена. Одним словом, життя у нас кипить.
Доєднуйтеся. Давайте творити реальну історію разом. Восени 1964 внаслідок кремлівських інтриг до влади приходить Леонід Брежнів. Хрущовська відлига, коли можна було висловлювати власні думки, закінчилася.
Наприкінці літа, на початку осені 1965, починаються політичні репресії. За ґтами опинилося понад 20 інокодумців з різних куточків України. І Стус, і все його оточення знали про це.
30 серпня заарештовують Івана Світличного, який за ці два роки став для Стуса найкращим, найближчим другом. На 4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі Україна була запланована велика подія.
Прем'єра фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Фільм вже прогримів за кордоном. Лише за оди 1965 рік він зібрав призи міжнародних фестивалів у Мардель Плата і Римі. І ось тепер тіні забутих предків виходили у широкий советський прокат.
Зал був переповнений. В Україну набилося близько 800 глядачів. В перших рядах культурні керівники і партійні діячі. За ними творча інтелігенція: режисери, літератори, журналісти, кінокритики, студенти-філологи.
Разом із ними прийшов Істус. Подальшу історію, я думаю, ви точно чули. О 20й перед початком сеансу була запланована творча зустріч глядачів зі знімальною групою. Говорили про фільм, публіка аплодувала, глядачі несли акторам квіти.
Після промови режисера-постановника Параджанова на сцену з черговим букетом виходить літературознавець Іван Дзюба. Він підходить до мікрофона і несподівано для всіх каже: "У нас велике свято, але й велике горе.
В Україні почалися арешти творчої молоді." В залі заметушилися. Хтось увімкнув сирену, щоб заглушити небажаного оратора. Директор кінотеатру взагалі намагався стягнути його зі сцени.
І в цей момент у залі піднімається Василь Стус і вигукує: "Хто проти арештів, встаньте!" Очевидці згадують, що встало небагато людей. Із 800 піднялися півсотні.
Але значення цієї події важко переоцінити. Це була перша в СРСР публічна акція проти політиків влади. "Я не міг стерпіти, я не міг мовчати", - говорив потім Стус.
Ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 року надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянське, я не міг стриматись.
Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином. Кінець цитати. За свої слова в кінотеатрі Стус дуже швидко поплатився. Його відраховують з аспірантури і виселяють з гуртожитку.
Перша його збірка Круговець була знята з видавничого плану, а рукопис повернено авторові. [музика] [оплески] В 1970 рух опору втратив одну зі своїх лідерок, а Василь Стус близьку подругу і однодумицю. Загинула художниця Алла Горська.
Невідомо, коли за нею почало стежити КДБ. Можливо, це сталося саме після того, як Алла Горська разом із Лесом Танюком і Василем Симоненком почала голосно говорити про биківню. Прослужку було вмонтовано в сусідній з Алиною квартирі.
До неї скрізь були приставлені агенти. Горська знала про це, але не боялася. В 1964 вона переживає перший удар. Вітраж для того самого червоного корпусу Київського університету, над яким вона працювала з колегами Опанасом Заливахом, Людмилою Семикіною, Галиною Сиврук і Галиною Зубченко оголошують ідейно хибним.
Зображений художниками Шевченко і сумна Україна матір, яку обіймав поет, не вписувалися в рамки бравурного советського мистецтва. Вітраж знищують.
Ось це його ескіз. А Самогорську виключають зі Спілки художників ОРСР. Алла тоді не здалася. З труднощами, але вона поновлюється в спілці. Горська пише скарги на КДБ уряду, приходить на відкриті судові засідання проти дисидентів, щоб підтримати політичних в'язнів.
А в 1968 українські дисиденти складають громадський лист на адресу союзного керівництва з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів, відомий в історії як лист протест 139. Серед підписантів, звісно, були і Василь Стус, і Алла Горська.
Підписантів викликають на бесіди в КДБ та партійні органи. Їх виключають з партії та Комсомово. Багатьох взагалі звільняють з роботи. А ще проти підписантів та інших дисидентів проводиться чорна піар-кампанія.
Зокрема, по Києву та Україні поширюються чутки про існування терористичної бандерівської організації, яка нібито керується західними спецслужбами. Однією з провідниць цієї організації називали Аллу Горську.
Горську регулярно викликали на допити в КДБ, але залякати її не вдалося. 28 листопада 1970 року художниця виходить зі свого будинку у Києві на вулиці Терещенківській і прямує до Василькова, щоб взяти швейну машинку у свекра Івана Зарецького. Додому художниця більше не повернулася.
Чоловік Али поїхав до Василькова шукати дружину і знайшов оселю батька замкненою. Попри тривогу рідних міліція не погодилася відчинити будинок. 29 листопада біля залізничної станції Фастів2 на залізничній колії свідки знаходять тіло Івана Зарецького.
Його переїхав потяг, а в погребі будинку свекра міліція виявила тіло 41річної Али Гоцької з численними черепно-мозковими травмами. Слідство дійшло висновку, начебто свекор убив свою невістку через особисту неприєзнь, а потім вчинив самогубство.
Справу було шито білими нитками. Нікого не хвилювало, що чоловік похилого віку фізично не міг завдати такого точного удару і що положення тіла Івана Зарецького на залізничній колії могло вказувати, що його тримали силою. Справу закривають.
Віктору, якого викликали на допит, прямо сказали, щоб він змирився. Алу вбив його батько. І крапка. Тим часом вся київська інтелігенція була переконана, це політичне вбивство.
Побоючись, щоб похорон Али Горської не перетворився на мітинг протесту, кддебісти проводять з більшістю друзів покійною попереджувальні розмови. Не хочете втратити роботу, не ходіть на цвинтар.
Зі Стусом не говорили, але про ці попередження він чудово знав. На похорон Василь прийшов з портретом але. Щоб говорити над Могилою Горською, треба було мати мужність.
Кожне слово, сказане на похороні, фіксувалося працівниками КДБ. Есеїст і поет Євген Сверстюк виголосив промову, яка закінчувалася словами: "Вічна слава мужній і чесній людині-художниці". Публіцист Іван Гель назвав її патріотичною донькою українського відродження, а Василь Стус прочитав власний вірш, який починався словами: "Сьогодні ти, а завтра я".
Це був явний закит в бік советської влади. А потім в повній тиші шокованих його сміливістю людей сказав, що смерть Горською - це свідоме вбивство, що вбивають найкращих. Всі, хто виступав на похоронах Горської, пізніше опиняться в советських таборах.
За Стусом прийдуть у 1972. [музика] 1972 рік. Василь Стус зустрічає з старшим інженером проектно-конструкторського бюро. Після виступу в кінотеатрі Україна та промові на похороні Али Горською його вірші так і не друкували.
Вдалося лише випустити кілька перекладів Гетте та Гарсія Лорки під псевдонімом Василь Петрик. Але він нарешті знайшов роботу, яка годувала, і був вже сімейною людиною. Стус одружився.
Його дружина Валентина дуже його кохала. В сім'ї підростав син Дмитрик. В грудні 1971 Стус поїхав до Моршина на відпочинок. Дорогою заїхав у Львів, де раніше не був.
Переночував у знайомих молодих львівських літераторів Ірини та Ігоря Келинців. Вони поводили з туса по місто, показали музеї і храми. Василь був у захопленні.
Саме цієї атмосфери йому так не вистачало в дитинстві і юності в Донецьку. Тоді подружжя Калинців і запрошує Стуса взяти участь у справжньому народному вертепі, який організували з друзями. Щоб зрозуміти масштаб події, треба ще раз уявити умови, в яких ці молоді львів'яни наважилися вийти на вулиці у різдвяному вбранні.
Політичні переслідування інакодумців тривали. Когось відправляють в табори, когось в лікарню. Каральна психіатрія з советським режимом вже поставлена на рейки. Релігійні свята та українські традиції під забороною, а ці сміливці в народних костюмах із різдвяною зіркою.
Правда, ходили вони з вертепом не на Різдво, а в Новий рік, щоб уникнути звинувачення в релігійності. Загалом в тому новорічному вертепі взяли участь 45 українських інтелігентів.
Зібрані на коляду гроші вони планували передати на допомогу тодішнім політв'язням та їхнім рідним. Кожен вбирався в те, що мав. Хто в кожусі, хто в сорочці, - згадує учасник вертепу, поет Ігор Клинець.
Ішли вулицю, заходили колядувати в лікарню і хворі виглядали через вікна. Були в професора Нодьї, багатьох викладачів, яких шанували і які радо нас запрошували, зібрали певні гроші. Стус із радістю доєднався до вертепників.
Зачарований цими неординарними людьми, їхніми костюмами, народними традиціями. Хоча всі, хто брав участь в вертепі, розуміли, вони ризикують. Це відчували навіть діти.
Донька Ігоря Калинця з Венислава, яка була разом із батьками, потім згадувала: "Ми ходили вулицями, колядували, де не можна було, то співали. Рік новий народився замість нова радість", - згадує вона.
Я відчувала нервозність у хаті, але не все розуміла. Зрозуміла вранці, 12 січня о 8 годині, коли задзвонили у двері, мама зблідла. КДБшники скористалися вертепом як приводом для нових репресій.
В січні 1972 року заарештували близько 20 людей. За Стусом прийшли 13 січня, коли він вже повернувся в Київ. Дружина Валентина згадувала: "Постукали, ми відкрили і ввалились.
Здається, їх було так багато". І почався обшук. КДБшники вилучили майже все, написане Стусом за ті роки, що його не друкували: вірші, прозу. переклади.
Загалом у мене забрали коло 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики. Коло 30 друкарських аркушів поетичних перекладів.
Окрему велику книжку можна було би скласти з моїх літературно-художніх статей. Практично це значить, що в мене забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності", - писав Василь Стус. Спочатку його відправляють на обстеження до Київської психіатричної лікарні.
Каральна психіатрія в Союзі вже активно працювала. Тих, хто був незручним для системи, оголошували божевільними і роками, а іноді навіть десятиліттями тримали в психлікарнях. Будете робити з мене дурника? - прямо спитав Стус у лікарки.
Але йому пощастило. Ні, - сказала та ми таким не займаємося. Ось витяг із акту судово-психіатричної експертизи. Властивість тусу, дратівливість, зайва прямолінійність та різкість, схильність до підозрілості, інтровертованість є проявом психопатичних рис його характеру, а не будь-якого психічного захворювання.
На допитах Стуса слідчий детально розпитував про родину Калинець. Стус принципово відмовився давати хоч якісь свідчення про друзів. Це КДБ не стосується.
І взагалі, щоб його слова не перекрутили, Василь свої свідчення записував власноруч. Втім, львівських друзів Стуса його мовчання не врятувало. Ірину Колинець засудили до сти років ув'язнення в таборах суворого режиму та до трьох років заслання.
Через півроку такий же вирок дістав її чоловік. Маленька з Венислава була розлучена з батьками на девть років. Василю Стусу за антирадянську агітацію і пропаганду так слідство оцінило його вилучені рукописи.
дали 5 років позбавлення волі та три роки таборів. 20 січня у камері попереднього ув'язнення Київського КДБ він напише першу редакцію свого знаменитого вірша. Як добре те, що смерті не боюсь я.
[музика] Після судового вироку Стуса етипували до виправно трудового закладу селища Барашево Мородовської АРСР. Там він отримав порядковий номер 200.
І саме за нього Стус дістав першу догазу, точніше за те, що відмовлявся носити знак з цим номером. А далі понеслося. Лише за травень 1973 року його чотири рази карали за непозу.
Стус відмовлявся носити форму ув'язненого, демонстративно палив у струю, не з'являвся на ранкову перевірку, не брав участі в самодіяльності, не виконував норми виробітки. Покарання були різні: від позбавлення права купувати продукти і бачити рідних до штрафного ізолятора.
На Стуса покарання не діяли. Він у відповідь оголошував голодування лише в 1973 році тричі. і прямо в обличчя говорив своїм учителям все, що про них думає. В характеристиці Настуса, яку підписав начальник колонії, є, наприклад, ось таке, цитую: "У поводженні з працівниками ІТУ, контролерами з нагляду поводився зверх".
Зухвало, не приховував своєї ненависті до них. Працівників адміністрації називав садистами. Кінець цитати. Втім, все, що думав, Стус говорив не тільки наглядачам.
Крім політичних, в колонії утримували кримінальників, тих, хто сидів за кримінальні злочини. От з одним із них у Стуса в 1975 році і стався конфлікт, який ледь не коштував йому життя. Заруба трапилася 16 липня, коли поет звинуватив двох в'язнів Фрідріха і Малишевського в тому, що вони крадуть в інших продукти і ліки.
Слово за слово, друг крадіїв на прізвище Сидельников дістав заточку і пирнув з туса вбік. Сидельникова адміністрація покарала 15ма добами карцеру, а у Стуса загострилася виразка шлунку. Весь час ув'язнення йому не давали необхідні ліки і не пропускали посилки з медикаментами від Валентини, потім поранення.
Поету ставало гірше з кожним днем. Борис Пенсон, в'язень, який перебував із веселем в одному бараці, про ці події згадує так, цитую: "Стусові стало погано 2 серпня. Я тому так точно запам'ятав дату, що того дня радіо передавало церемонію підписання в Гельсінкі акту 35 країн Європи та Америки про права людини".
Уявляєш сценку? Урочистий голос Левітана з таборового радіо. Дотримуватися прав людини в повному обсязі. А в нас серед бараку лежить скривавлений стус.
Він упав знепритомнівши. Все в крові і Василь помирає. Кінець цитати. Борис Пенсон кидається до наглядачів. Йому вдається випросити в них лікаря.
Той явився за годину і не підпитку. Ну, була неділя. Ще годину лікар шукав начальство, щоб отримати дозвіл етапувати Стуса до санчастини. Потім ще годину вирішували, як його туди етапувати.
У вихідний воронки не їздять. Зі слів Бориса, лише через три години після того, як Василь Стус втратив свідомість, нарешті пригнали двох зеків із ношами. Від зони до санчастини їх супроводжували чотири автоматчики, дві собаки та наглядач, бо треба було перенести тіло Стуса на 300 м поза зоною.
Варто додати, що в сусідній жіночій зоні перебувала Ірина Калинець. Коли дізналися, що Стусу погано, вона та ще дві жінки відмовилися заходити до бараку після вечірньої перевірки і, попри усі погрози конвоїрів, не виконували їхні накази, поки до Василя Стуса не прийшов лікар. Втім, в санчастині з'ясувалося, що у поета крововилив у шлунок і йому терміново потрібно до лікарні.
На той момент КДБшники ще сподіваються зламати Стуса напівнепритомного. Його мордують допитом. пропонують підписати покаянний лист і отримати свободу, повноцінне лікування і зустріч з дружиною. Але від будь-якої співпраці зі своїми мучителями поет відмовляється.
На операцію його все ж відправлять аж в Ленінград, в спеціальну лікарню для в'язнів. Там Стус пережив клінічну смерть і йому видалили 2 трети шлунку. Після цього поет допише фінальний варіант того самого віршу: "Як добре те, що смерті не боюсь я".
В неволі він постійно писав, і кожен обшук, коли адміністрація табору забирала аркуші з його творами, доводили його до відчую. Товариші по неволі намагалися допомогти, вчили вірші на пам'ять.
Потайки передавали своїм родичам, коли вдавалося отримати побачення. В листах до рідних і друзів Стус теж цитував свої вірші. Щоб тоборові рецензори не звернули на це увагу, писав їх одним суцільним рядком.
Але це все крихти з усього, що він створив в ув'язненні. На початку липня 1976 року у Стуса на глядачі вилучили рукопис збірки Палімпсести з віршами, написаними вже за дротом. Вилучили ніби для перевірки, але назад не повернули.
У відповідь 15 липня 1976 він пише заяву до президії Верховної Ради СРСР. Це була його офіційна відмова від советського громадянства. Я заявляю, залишатися підданим СРСР більше не вважають для себе можливим.
Це був жест відчую. В житті в'язня номер 200 цей символічний жест нічого не змінив. Лише КДБшники підшили лист до справи Стуса на майбутнє, як обтяжуючу обставину. [музика] У серпні 1979 року, відбувши перший термін, 41річний Василь Стус повертається до Києва до своєї вірної Валентини, яка весь час чекала, писала і надсилала посилки, їздила до нього на заслання на побачення.
Їхньому сину Дмитрику на той час вже було 13 років. Советський Союз активно готується приймати Олімпійські ігри 1980 року. Москву і Київ, де мало пройти частини ігор, зачищали від небажаних елементів, в тому числі і від дисидентів.
Тоді ходив чорний жарт. Дисиденти бувають трьох видів: досиденти, сиденти і відсиденти. Вони ж знову до сиденти. Стус теж не вірив, що він надовго на волі.
Я розумів, - напише потім він, - що тюремна брама вже відкрилася для мене, щоднями вона зачиниться за мною і зачиниться надовго, але голови гнути я не збирався. Кінець цита.
Поки Стус відбував перший термін, на волі трапилося багато важливого. Від культурних заходів українські шістидесятники переходять до нового рівню супротиву системі. Вони створюють правозахисну організацію, Гельсінську групу.
В її назві відсилка до Гельсинських угод, документа, що був підписаний главами 35 держав 1975 року. Саме про нього віщало радіо, поки Стус стікав кров'ю.
Тоді політичне протистояння між СРСР і країнами Заходу досягло такої гостроти, що загрожувало перерости у світову війну. Цим документом країни намагалися знизити напруження.
Гельсинськими угодами було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європі після Другої світової війни. Крім того, фіксувався статус СРСР як партнера у торгівлі із Заходом.
Однак в обмін на це СРСР зобов'язувався не порушувати права людини. Цей документ, підписаний Советським Союзом, давав дисидентам юридичні підстави законно боротися з порушеннями прав людини в Союзі. Отже, вони вирішили фіксувати такі випадки і передавати цю інформацію за кордон.
Першу групу сприяння виконанню Гельсинських угод організували московські правозахисники. Наступно створили українці. Одна із засновниць московської гельсинської групи в СРСР Людмила Алексієва так згадувала про приїзд до неї дисидентів Миколи Руденка і Левка Лук'яненка.
Цитую: "Коли вони казали, що хочуть створити Гельсінську групу в Україні, я похолола. На теренах усього Советського Союзу найжорстокіше карали в Україні". Кінець цитати.
Українській Гельсінській групі вдалося налагодити контакт з представниками української діаспори, які створили закордонне представництво організації. Дисиденти з України таємно різними шляхами передавали за кордон свої звіти, а представництво щомісячно публікувало вісник репресій в Україні.
Влада, яка своїх обіцянок про права людини насправді притримуватися не збиралася, відповідала репресіями, а решти дисидентів, їхнє примусове психіатричне лікування, заслання чи висилка за межі СРСР. Але неймовірно.
Щоразу на місце арештованих членів української гельснської групи приходили нові люди. Вони знали, що це безумство, що цим вони по факту підписують собі вирок, проте все одно приходили. Про свою готовність вступити до групи Василь Стус неодноразово писав ще й заслання, починаючи з 1977го.
Пропонував ставити і його прізвище під документами організації, але кияни не хотіли робити його життя на засланні ще важчим. То коли Стус у 1979 повертається до Києва, він очолює цю групу.
Ось як він про це говорив. У Києві я довідався, що людей близьких до Гельсинської групи репресують найбрутальнішим чином. Бачачи, що група фактично лишилася на призволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше.
Коли життя забране, крихт я не потребую. В травні 1980 його арештовують знову. На волі Стус побув усього вісім місяців. [музика] Стуса беруть прямо на роботі на фабриці взуття, куди він влаштувався намазувальником затяжної кромки на конвеєрі.
Ось де в советській системі було місце для найкращих людей нашої нації. Його доставили додому для обшуку. Двері відчинив син.
Він тільки прийшов зі школи. "Ну от і сталося те, про що я попереджав", - сказав батько переляканому Дмитрику, щоб якось зняти на прогу. Під час обшуку в квартирі стусів міліція вилучила зошити з віршами поета, його листи до інших дисидентів, копірувальний папір для Самвидато, запрошення до США з родиною.
Завдяки друзям, які передавали за кордон вірші Стуса та інформацію про його перше ув'язнення в Європі та Америці про долю поета добре знали і намагалися якось допомогти. Підписувати протокол обшуку Стус відмовляється.
Він пояснює, що не бажає розмовляти з представниками організації вбивць. Близько півночі його садять у Воронок і везуть до слідчого ізолятора Київського КДБ на вулицю Володимирського. Там поет вже був, 1972.
У порівнянні з першим арештом і засудженням змінилося тільки одне. На цей раз студали адвоката від держави. Советська влада робила вигляд, що в СРСР дійсно захищають права людини.
Цим адвокатом був молодий юрист Віктор Медведчук. Так, той самий Віктор Медведчук, якого ми з вами добре знаємо вже з сучасної історії України. Після вступу в справу 24 вересня 1980 року адвокат Медведчук написав заяву з проханням надати йому дозвіл побачитися в СІЗО з підзахисним.
Це була зустріч віч-навіч. Про що вони говорили, невідомо, але після цього Стус письмово відмовляється від адвоката з таким поясненням: "Ци другий прокурор мені не потрібен". Друг Стуса, дисидент Євген Сверстюк, потім пояснив це так.
Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. Натомість тус вимагає собі незалежного міжнародного адвоката.
Звичайно, старший слідчий майор Селюк йому в цьому відмовляє, залишивши в захисниках Віктора Медведчука. О 10 ранку 29 вересня розпочався судовий розгляд справи в Київському міському суді.
Все відбувалося в закритому режимі. На суд не змогла потрапити навіть дружина поета. По суті, Стус захищав себе сам, заявив відвід всьому складу суду, вимагав зробити засідання публічним, запросити пресуників міжнародних організацій. Адвокат Медведчук, як відданий комуніст, покладався на розсуд судді.
Поета звинувачують у виготовленні, зберіганні і розповсюдженні антирадянської літератури з метою підриву та ослаблення існуючого режиму. І хоча вини своєї Стус так і не визнав, адвокат Медведчук погоджується з прокурором в оцінці дій підсудного.
Фінальне слово адвоката варто процитувати. Товарищі судді, предметом судового розгляду являється кримінальна справа по звинуваченню Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочинів, передбачених статтею 62, частиною другою Кримінального кодексу України та частиною другою статті 70 Кримінального кодексу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Кваліфікацію його дій вважаю вірною.
Ну, з такими адвокатами дійсно і прокурорів не треба. 35 років потому, коли Віктор Медведчук відігравав помітну роль в політичному житті України, двоє фахових адвокатів Роман Титикало і Ілля Костін проаналізували дії свого колеги під час судового засідання. І ось їхній висновок, або, як уточнюють спеціалісти, їхня особиста позиція.
Цитую: "Від адвоката Медведчука не вимагалося ставати дисидентом, як його підзахисний, робити гучні заяви, проголошувати промови, конфліктувати з репресивним імперським апаратом. Його професійним обов'язком було робити свою роботу якісно, професійно згідно з вимогами чинного законодавства.
Вже це, як підтвердив згодом суд вищої інстанції, могло би призвести до виправдання Василя Стуса або ж хоча б до призначення йому більш м'якого покарання. На вагах було життя людини.
На жаль, адвокат зі своїм обов'язком не впорався. Більше того, захисник Медведчук фактично став посібником сторони обвинувачення. Діяв усупереч і нормам права, і вимогам професійної етики.
Кінець цитати. Суд визнає Стуса винним. Як особливо небезпечного рецидивіста, поета засуджують до 10 років примусових робіт і пти років заслань. Останніми словами підсудного були такі: "Я не визнав і не визнаю себе винним.
До самої смерті я буду стояти на обороні правди від брехні". Поет поїхав у табір у Кучино, в Пермський край. І це був квиток в один кінець.
В Україну він більше не повернувся. [музика] Після винесення вироку Василя Стуса етапували в трудову колонію селища Кучино в Пермському краї. Це був заклад для засуджених за особливо небезпечні державні злочини.
В Кучено відбували покарання багато членів української гельсинської групи. Четверо з них тут і померли. Фактично, це була тюрма з наджорстоким режимом утримання.
Прогулянка година на добу в обитому бляхою дворику 2 на3 м. Зверху колючий дріт, на помості наглядач. Огорож навколо табору сім.
Дроти під напругою. Побачення з рідними раз на рік. Пакунок від родини можна до 5 кг один на рік і лише після того, як спливе половина терміну ув'язнення. Лист один на місяць.
за порушення режиму ув'язнення в одиночці. Злісних порушників там могли тримати місяцями. Так сталося зі Стусом. У лютому 1983 року його посадили в одиночку на рік.
На 1985 рік він проводив у карцері практично увесь час. Його ненадовго випускали в камеру до інших в'язнів і знову, причепившись до якоїсь дрібниці, карали. 28 серпня 1985 Стуса відправляють до карцеру лише за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари.
У відповідь на таку несправедливість він оголошує голодування до кінця. В ніч на 4 вересня Стус помирає. Причини його смерті досі невідомо.
За офіційними даними зупинилося серце. Це можливо, адже Стус був фізично повністю виснажений. Втім, багато хто з друзів були впевнені, наглядачі отримали наказ знищити непокірного поета. Чому саме в той момент? Тут є версія.
Незадовго до смерті Стус із цього суперзакритого табору зміг передати за кордон щоденникові записи під назвою з табірного зошиту. В 1983 вони були опубліковані в емігрантському журналі в Мюнхені.
Тож з кожним роком поет і дійсно ставав все впливовішою і все небезпечнішою для советської системи фігурою за кордон. Але навіть якщо Стус помер від серцевого нападу, це все одно було вбивство, просто розтягнене в часі.
Смерть була результатом нелюдських умов утримання та цілеспрямованих знущань адміністрації. [музика] 19 листопада 1989 року, Київ. Центральними вулицями урочисто йде багатотисячний натом.
Люди несуть хрести, свічки, багато синьо-жовтих прапорів. Під ними несуть три труни. На чолі процесії один великий червоно-чорний стяг. Так відбувалося перепоховання політичних в'язнів Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого.
Їх забрали з тоборових цвинтарів і привезли до Києва. Повз будівлю КДБ на вулиці Володимирській люди проходили в тиші. Це був перший в українській столиці випадок, коли советські соловики дозволили використання національної символіки під час публічного заходу.
Всього кілька років тому за ходу з такими прапорами можна було би отримати чималий термін ув'язнення, але найстрашніша советська структура вже втрачала силу і доживала свої останні роки. Спочатку домовини везли, хоча хотіли нести на руках, але КДБ заборонили.
Їх ще за звичкою слухалися. Коли ж НАТО дістався пам'ятника Шевченкові навпроти червоного корпусу Київського університету, домовини, попри всі, не можна підняли на руки. так і несли аж до байкового кладовища.
За оцінками очевидців, на вулиці тоді вийшли від 30 до 100 000 людей. Громадський діяч, письменник Володимир Шовкошипний згадував: "На велелюдному жалобному мітингу на Байковому кладовищі промовляли колишні соратники героїв. Я не говорив.
Відчував, що і сам Стус переходить у нову якість. Він стає символом незлавності українського духу, взірцем жертовного служіння нації, батьківщині та власному сумліню. Знаєте, друзі, я багато знав і читав про Стуса до підготовки цього відео, але коли ми зібрали ось так по порядку усі епізоди з його життя, якось все стало набагато чіткішим.
Одна людина може зробити чимало, може навіть змінити систему, якщо має віру і сміливість. Історія Стуса - це історія, яка показує, наскільки жорстокою була советська система, але водночас наскільки вона була кригкою, боягузливою і мерзенною, коли стикається з мужніми людьми, незламними борцями за свободу та правду. Так само і сьогоднішня Росія правонаступниця за філософією СРСР, велика, жорстока, мерзена і кригка перед Україною.
Сьогодні, через 40 років після своєї смерті Стус для мене особисто є символом нескореності і символом української перемоги, справжнім супергероєм, який дає нам сили для нового супротиву. Ось така реальна історія.