Реформування системи підвищення кваліфікації вчителів в Україні: виклики та перспективи
Українська система освіти знаходиться на етапі суттєвих перетворень у сфері підвищення кваліфікації педагогів.
Минулого року країна раділа обіцянкам підвищити зарплати вчителям, а вже згодом з високих кабінетів пролунали новини про старт реформи у цій галузі під гаслом «Гроші ходять за вчителем».
Ідея не є новою: заробітна плата — важливий стимул, але не єдиний фактор мотивації.
Важливо також забезпечити педагогів сучасними інструментами для постійного розвитку та впровадження інноваційних освітніх технологій, що дозволить їм бути у професійному тонусі та відповідати викликам часу.
Водночас, стратегічна ціль полягає не у короткострокових деклараціях, а у формуванні гармонійної та послідовної системи розвитку освіти, яка б враховувала глобальні тенденції та потреби вчителів.
Анонс нової політики відбувся ще під час конференції «Серпнева-2025», і наразі вже помітні перші її кроки.
Заступниця міністра Надія Кузьмічова на вебінарі представила концептуальну основу для змін — однак чи справді це є зміною системи? Основна проблема полягає у тому, що курси для підвищення кваліфікації здебільшого залишаються застарілими, теоретичними і відірваними від реальних викликів сучасної школи.
Водночас, на ринку виникла нерегульована сфера приватних провайдерів, яка пропонує гнучкішу і сучаснішу альтернативу, що сприяє формуванню нелегального ринку сертифікаційних документів.
За даними опитування, проведеного у 2023 році, близько 20% учителів використовують лише приватні платформи для підвищення кваліфікації, половина поєднує їх із інституціями профосвіти, а решта — здебільшого залишаються прив’язаними до ІППО.
Для системи важливо створити єдину цифрову платформу, яку розробила громадська організація EdCamp Ukraine, — уже 1 листопада заплановано підписання угоди про її передачу у державну власність.
На цій платформі реєструватимуться курсівці та провайдери, а для більш точного підбору курсів учителі пройшдуть тестування.
Водночас, багато «новаторських» ідей залишаються на рівні нормативних норм 2019 року: курси можуть проводити не лише державні заклади, а й приватні компанії.
Вчителів допускають до підвищення кваліфікації безпосередньо на робочому місці, а процес можуть супроводжувати наставники безпосередньо у школах.
Вся ця ініціатива фактично є цифровізацією усталених форм роботи, і не має на меті створення нової системної політики.
Особливі питання викликає кадрове забезпечення та фінансування системи, яка за два роки війни втратила 40 тисяч педагогів, ще близько 40% з них планують залишити професію до 2030 року.
Важливим аспектом є системна нерівність у фінансовій підтримці: інститути підвищення кваліфікації здебільшого фінансуються з місцевих бюджетів, що призводить до значних регіональних розбіжностей.
Необхідно сприяти створенню централізованої системи фінансування, розробити державну програму «Цифровий ІППО», а також виробити єдину стратегію цифрової трансформації підвищення кваліфікації педагогів у відповідності до міжнародних стандартів.
Крім того, потрібно посилити роль професійних спільнот вчителів, які здатні підтримувати та консультувати колег, розвиватися разом і впливати на якість викладання.
Нині ж існує багато формальних об’єднань, що поглиблюють розрив між теорією та практикою.
Пошук там справжніх професійних мереж має стати ключовим напрямком реформ.
Також необхідно оновити нормативно-правову базу, запровадити стандарти та процедури ліцензування недержавних провайдерів і інтегрувати результати їхніх курсів у державну електронну базу, щоб виключити фальсифікацію сертифікатів.
Однак головна проблема залишається в тому, що нові ініціативи на цьому етапі здебільшого нагадують косметичні зміни — ніби ставлять новий дах на старий руйнований фундамент.
Для стійкого розвитку системи потрібно кардинальне реформування та політична воля.
Інакше досвід попередніх років змушує робити висновки — без системних змін реформи залишаться лише на папері, а вчителі будуть продовжувати залишатися ущемленими та демотивованими.
Поки влада не покаже реального прагнення змінювати освітню галузь, довіра педагогів і суспільства до таких ініціатив залишатиметься низькою.