Ілюзія інклюзії: чому нові рекомендації МОН не працюють у реальних умовах української школи
Нещодавні методичні рекомендації Міністерства освіти і науки України, спрямовані на підтримку дітей із психічними розладами та поведінковими труднощами, викликали широкий резонанс серед освітянської спільноти.
Хоча ідея поширити досвід «Школи супергероїв», яка функціонує при лікарнях із медичним супроводом і психологічною підтримкою, має свої плюси, її реалізація у типовій українській школі виявилася більш складною і суперечливою.
Автор статті Володимир Онацький зазначає, що клас з тридцятьма дітьми, шумом і неспокійними дзвінками кардинально відрізняється від умов лікарняної палати, де створено максимально комфортне і спокійне середовище для психічно уразливих дітей.
Учителі часто стикаються з проблемами, які вимагають фахової допомоги, але не мають доступу до медичних даних учнів без їхньої згоди.
Вони не володіють повною інформацією для належної підтримки та не мають можливості швидко залучити психолога чи лікаря.
Відсутність системної психологічної підтримки у школах ускладнює їхню роботу та призводить до втрати навчального ритму.
Автор наголошує, що раніше педагоги мали змогу отримати інформацію від батьків щодо особливостей розвитку дітей, проте тепер цю можливість обмежили.
Тому учителі мають «відчувати» проблему інтуїтивно, що не є ефективним і може нашкодити як дитині, так і педагогам, і всій системі інклюзії.
Автор акцентує, що без системної підтримки інклюзивна освіта перетворюється у просте перекладання відповідальності на вчителя, що може призвести до емоційного виснаження, страху й навіть звільнення педагогів.
Навіть невеликі помилки або неправильна реакція педагога можуть мати трагічні наслідки – від панічних атак до травмування дітей.
Тому, на думку автора, сучасні рекомендації МОЗ лишаються поверхневими і не враховують реальності українських шкіл, перетворюючи педагогів у тих, хто виконує роль кризового менеджера у умовах біганини, невизначеності й браку ресурсів.