Подвійність реформ: українська правова система у спліт-стратегії євроінтеграції
Українська правова система наразі перебуває на перехресті одразу кількох трансформаційних процесів, що на перший погляд здаються спрямованими на наближення до європейських стандартів, але по суті приховують глибокі розломи та суперечності.
Внутрішній світ правоохоронних органів функціонує у двох паралельних реальностях: однією стороною є демонстрація жорсткої руки, яка стримує злочинність і забезпечує порядок під час війни, інша – презентація зовнішнього іміджу «європейських реформаторів», що прагнуть виконати зобов’язання щодо вступу до ЄС.
Виникає питання: чи здатні ці дві реальності співіснувати і чи не ставить їх протистояння під загрозу справжній прогрес України на шляху інтеграції?Насправді, між окремими органами влади і правовими інституціями і досі існує напружене протистояння, яке перебуває під значним впливом президента, офісу генпрокурора, СБУ, ДБР і новостворених антикорупційних структур.
Більшість з них – це послідовні продовжувачі попередніх радянських традицій, де пріоритети визначаються лояльністю і контролем, а не незалежністю й прозорістю.
Ця ситуація ускладнює імплементацію європейських стандартів, зокрема через суспільну непевність у справедливості та ефективності системи правопорядку.Між тим, є і позитивні зрушення: міжнародні партнери наполягають на розширенні успіхів таких установ, як НАБУ і САП, через відкриті конкурси та аудити, що має сприяти реформуванню інших органів влади.
Однак, на практиці структура правоохоронної системи часто залишається розколотою: з одного боку – «старі» серйозно дослухаються до інструкцій, сформованих під впливом ігор у політичних кулуарах, з іншого – їхні «нові» колеги намагаються зберегти автономність, іноді й за рахунок порушень законодавства.Значну роль у цьому процесі відіграє візія потенційної «силової вертикалі», яку, за даними розслідувачів, вибудовує заступник керівника ОП Олег Татаров.
Насправді, твердження про його безпосередній вплив викликають суперечності, адже багато експертів і посадовців впевнені, що питання не у прізвищі, а у системних цінностях і підходах.Баланс між реформуванням і збереженням статус-кво стає однією з головних викликів для України.
Водночас, і для зовнішніх спостерігачів, і для внутрішніх гравців важливо зрозуміти: чи здатна наша система правопорядку перейти на новий рівень, залишивши позаду старі схеми і розбратися з внутрішніми протиріччями? Поки ж видимий прогрес співпадає із прихованими ризиками – баланс сил у системі залишається неусталентованим, і саме це може визначити шлях країни на дипломатичній арені Європи.Загалом, реформування правоохоронних органів і судової системи – це довгий шлях, що потребує не лише законодавчих змін і зовнішнього тиску, а й внутрішньої готовності змінювати цінності й підходи.
Від цього залежить, наскільки Україна зможе реалізувати свою європейську амбіцію і чи не залишиться в цій боротьбі лише фасадною, поверховою ілюзією прогресу.