Глибока криза в архітектурній освіті України: виклики, помилки та шлях до реформ
В сучасних умовах України, де війна продовжує руйнувати старі ландшафти та створювати нові виклики для держави, особлива увага привертається до системи архітектурної підготовки майбутніх фахівців.
Відновлення міст, облаштування укриттів, створення публічних просторів — усе це вимагає висококваліфікованих архітекторів, які не лише володіють художнім смаком, а й глибоким знанням нормативної бази, здатністю працювати у команді, керувати масштабними проєктами та нестись відповідальність за результати.
Проте сучасна система підготовки архітекторів в Україні переживає глибоку кризу.
Вона стала особливо помітною під час пандемії, коли навчальний процес був переведений у цифровий формат.
Для архітектури такі зміни були руйнівними — відсутність можливості працювати з реальними макетами, проектами, консультаціями у режимі живого спілкування призвели до втрати цінного досвіду та практичних навичок.
Після початку повномасштабної війни ситуація ще погіршилася.
Багато студентів і молодих фахівців вимушено переїжджали, шукали безпечне житло або допомагали у волонтерських проєктах, що стосувалися відновлення.
В цей час зрозуміло, наскільки важливо для країни мати підготовлених архітекторів, здатних швидко реагувати на виклики та працювати на зміцнення територіальної громади.
Водночас, існує численна системна проблема — відсутність реальної практики у навчанні.
Теоретичні знання часто подаються із розривом від практичних навичок: проєктування, робота з нормативами, бюджетування.
Це призводить до того, що молоді архітектори входять у ринок праці без належного уявлення про реальні виклики.
Вони змушені безпосередньо опановувати навички уже у процесі роботи, що гальмує їх ефективність та стримує розвиток.
У цьому контексті важливим є питання оновлення підходів до викладання.
Сучасні приватні архітектурні школи демонструють сучасніший рівень — залучають практиків, акредитують сучасні програми, орієнтовані на реальні вимоги ринку.
Це дозволяє студентам отримати не лише теоретичні знання, а й навички, необхідні для нагальної роботи у сфері відбудови та реконструкції.
Водночас, університетські навчальні заклади залишаються консервативними, що ускладнює зміни.
Бюрократія, застарілі освітні програми та недостатнє залучення практиків сприяють тому, що у молодих архітекторів відсутнє системне уявлення про сучасні виклики і реальні умови роботи.
Тому багато фахівців обирають неформальну освіту або створюють власні курси, щоб швидше ознайомитись із актуальними тенденціями.
Важливо розуміти, що сучасна архітектура — це об’єднання мистецтва, інженерії й функціональності, а не простий набір форм чи фасадів.
Вона повинна відображати цінності, формувати середовище для життя людей і враховувати глобальні виклики — від стійкості до кліматичних змін.
Щоб ці цілі реалізувати, необхідне системне оновлення, починаючи з підготовки фахівців, і до створення ефективної законодавчої бази, яка сприятиме швидким та прозорим змінам у галузі.
Майбутнє архітектури України залежить від нашої здатності змінювати підхід до освіти, формувати критичне мислення і відповідальність у молодих фахівців та створювати умови, за яких вони зможуть створювати культурно і соціально значущі проєкти, що відповідатимуть сучасним викликам.
Якщо вже сьогодні почнемо цю трансформацію, за кілька десяти років країна матиме не просто відновлені міста, а покоління архітекторів, здатних творити майбутнє й формувати новий облік української архітектурної спадщини.