Глибокий аналіз механізму відкликання депутатів: що потрібно знати про імперативний мандат у місцевому самоврядуванні
У сучасному українському політичному просторі механізм відкликання депутатів місцевих рад набуває все більшої актуальності. Особливо це стосується ситуацій, коли політичні сили прагнуть зберегти контроль над своїми представниками або реагують на внутрішні та зовнішні виклики. За час чинної каденції в українських містах понад 12% депутатів змушені були достроково припинити свої повноваження з різних причин. Основною ж урядовою ініціативою, яка дозволяє політичним партіям відкликати своїх обранців, є так званий імперативний мандат, прийнятий ще у 2020 році. Імперативний мандат передбачає, що депутат втрачає свій статус або може бути відкликаний за ініціативою партії або громадян, які голосували за нього. В Україні цей механізм впроваджений з метою посилення відповідальності обранців перед виборцями і партійними структурами. Однак на практиці застосування цього інструменту означає, що партії мають змогу позбавити мандата депутата за злочини, зловживання, прогули або внутрішньопартійні конфлікти. Так, у восьми містах країни – Вінниці, Запоріжжі, Луцьку, Одесі, Полтаві, Ужгороді, Харкові та Черкасах – застосовували цю норму для відкликання представників. Серед найактивніших користувачів цієї норми – політичні сили «Слуга народу», «Європейська Солідарність», «За майбутне», «Свобода» та інші. З початку 2021 року по травень 2025 року партії позбавили своїх депутатів кількох представників у різних містах через прогули, внутрішні конфлікти або політичні зміни. Як правило, рішення про відкликання ухвалювалося через внутрішньопартійні процеси, а іноді й під тиском погоджень з вищими керівниками. Значною проблемою для громадян є те, що процес відкликання через імперативний мандат є надзвичайно складним і затратним. Щоб ініціювати його, потрібно зібрати щонайменше 300 підписів виборців, створити ініціативну групу, отримати підтримку більшої кількості людей, ніж проголосували за конкретного депутата на виборах, і пройти через численні бюрократичні етапи. В результаті цей механізм майже не використовується з боку мешканців – впродовж каденції жоден депутат у містах-обласних центрах не був відкликаний саме громадами. У той час, коли політичні сили активно використовують цю норму для внутрішньопартійних розборок, звичайні громадяни не мають достатньо інструментів для впливу на виборних представників. Це сприяє тому, що депутати, які порушують обіцянки або демонструють непрофесійність, залишаються в своїх кріслах. Водночас, багато депутатів добровільно йдуть у відставку за власним бажанням або внаслідок особистих обставин, таких як переїзди або хвороби. Отже, сучасна система відкликання в українських містах має свої сильні й слабкі сторони. З одного боку, політичні партії отримали потужний інструмент контролю за своїми представниками, з іншого – громадський механізм залишився фактично нерозвиненим. В майбутньому Україні потрібно розробляти більш прозорі та доступні механізми відкликання депутатів, які враховують інтереси мешканців і забезпечують реальний вплив на політичне представництво.