Азербайджан і Росія: ілюзія сили та внутрішня слабкість диктатур
Конфлікт між Азербайджаном та Росією став дедалі більш очевидним свідченням глибоких внутрішніх криз обох держав, які прагнуть показати силу на міжнародній арені, водночас ховаючи свою неспроможність вирішити внутрішні проблеми. Останні інциденти, зокрема затримання азербайджанських громадян у Єкатеринбурзі російськими силовиками, демонструють, що обидві сторони дотримуються тактики блефу та застосовують засоби жорсткості, щоб утримати контроль або пред'явити претензії. В Росії репресії проти мігрантів і журналістів стали буденністю, тоді як у Баку відповідь на багато дій Москви — це насильство та демонстрація сили, що підтверджує їхню приховану слабкість. Основним політичним мерилом у цьому протистоянні залишається ілюзія, що силу можна демонструвати лише через насильство. Азербайджанські силовики, наприклад, затримали російських пропагандистів із каналу `Sputnik`, застосовуючи до них ту ж тактику, що їх застосовують до мігрантів-азербайджанців у Росії. Це стало символом того, що Баку здатен відповісти навіть чисельнішому сусіду. Водночас, зникнення дипломатичних зв'язків між країнами після інциденту з повітряною трагедією у Грозному, коли російська ППО збила пасажирський літак азербайджанської авіалінії, ще більше поглибило кризу у стосунках. Росія, у свою чергу, демонструє свою сутність через брехню і зовнішню байдужість, намагаючись відмовитися від відповідальності й зменшити значення трагедій, які сама ж і спричинила. Вбивства братів Сафарових, прикриваючись фальшивими обґрунтуваннями, лише підсилюють внутрішнє обурення в Азербайджані. Водночас, Москва намагається використовувати старі кримінальні справи як інструмент політичного тиску, а також підтримує репресивні структури всередині Росії, що тероризують мігрантів і національні меншини. Паралельно з цим, геополітичну хвилю спричинює майбутнє підписання мирної угоди між Вірменією та Азербайджаном, що загрожує змінити баланс сил у регіоні. Туреччина вже виступає стратегічним партнером Баку, а Росія, яка історично підтримувала Вірменію, втрачає сфери впливу. Водночас, Росія має обмежені можливості для військового або економічного тиску через санкції та внутрішню слабкість. Активи азербайджанського правителя Ільхама Алієва, здебільшого оформлені на його родину у Росії, залишаються основной інструментом впливу для його правління. Путін у цьому протистоянні застосовує тактики блефу і попередження, намагаючись залякати Алієва та його діаспору, натомість сам підтримуючи слабкість власної політики. Це робить реакції Баку дедалі більш вирішальними — Азербайджан демонструє готовність відповідати жорсткою політикою та підвищує ставки у цьому геополітичному покері. В цій грі Путін і Алієв, безумовно, грають між собою, і для України це — можливість втратити союзників або, навпаки, отримати новий простір для маневру у регіоні.